Сестра Соломія Крушинська: “Творчість належить до дарів дуже близьких до Бога. Бо Бог є Творець”

с. Соломія Надія Крушинська є Генеральною настоятелькою Згромадження сестер мироносиць УГКЦ. Навчалася іконопису у о. Ореста Козака (монастир студитів), закінчила Інститут Мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Її роботи прикрашають українські храми, зберігаються у приватних колекціях  Риму, Івано-Франківська, Львова, Тернополя.

Інтерв’ю із сестрою Соломією було заплановане ще задовго до того, як вона стала Генеральною Настоятелькою Згромадження Сестер Мироносиць. А розмова відбулася уже після. Тим не менше, серед своїх нових обов’язків та напруженого графіку, с. Соломія знайшла час із усмішкою та цікавими історіями відповісти на запитання.
У літній спекотний день ми втішалися прохолодою всередині монастиря, розмовляли про Бога, богопосвячене життя та творчість.

• Сестро Соломіє, розкажіть трохи про себе: звідки Ви родом, яким було Ваше дитинство?
• Я народилася на Тернопільщині, у Чортківському районі. Хоча моя батьківщина, як з маминої, так і татової сторони, є Польща, село Скопів коло Яро́слава. Я дуже давно мріяла туди поїхати, і нещодавно вдалося там побувати. Колись то було цілковито українське село, тільки дві сім’ї польські. Із вражень — воно дуже красиве. Щось подібне до Тернопільщини, але ще красивіше: трішки горбиста місцевість, лісок, і дуже все зелено. Бабця мені розповідала, що їх хата була коло соснового лісу.  У сім’ї в мене не було богопосвячених осіб, хоча мої предки були завжди побожні. Прадід був касир, другий прадід — дяк. А мої бабці, як одна, так і інша, були в міру побожні, звичайні сільські жінки. Вони вчили нас молитися, і ті молитви, які я знаю, навчила бабця. Сама ж я в дитинстві не дуже любила ходити до церкви. (Сміється) Мене мама все заохочувала гарним платтям, бантиками, підколінками з помпончиками. Я була також дуже непосидючою в церкві. Пам’ятаю, тато стояв надворі, а мама в церкві, то я протягом Служби Божої ходила так: від тата до мами. Усе мене жінки шарпали, щоб я стояла.  Це я собі дуже добре запам’ятала, що я не була глибоко побожна. (Сміється)

• Ви просто були дитиною і, як кожна дитина, непосидючою…
• Так, просто непосидючою. Але бабця так твердо навчила, що рано і ввечері треба молитися. Це було “мертво”. Я вже, деколи, молилася так, що сама не розуміла — дуже швидко, бо якийсь мультик хотіла дивитися… Але вклякнути і молитися — було, як їсти.

• А як Ви відчули поклик до богопосвяченого життя в собі? Чи це якось дозрівало, чи з’явилося в один момент?
• Коли я чула про сестер, то думала, що сестри — то щось таке недосяжне велике і святе. Що вони такі, якби від народження, з лона матері такими народилися. Мені ж мама завжди казала, що я найбільш нечемна. Вона завжди мала зі мною клопоти. Усе я збитки любила робити: десь втекти, все мені було цікаво, те, що іншим нецікаво. Тому я думала, що це сто відсотків не для мене. Ну як? У церкві не можу стояти, слухатися не можу мами, все хочеться інакше зробити, наперекір. А мій брат старший був у нас такий дуже врівноважений, спокійний і слухняний хлопець. Взірцем був. Ми дуже з ним гарно жили: були братом і сестрою, але також друзями. Він, коли закінчив школу, то вступив у семінарію. Саме він завжди розповідав про різних сестер, які там працювали. Мене почало то захоплювати все більше. Одного разу брат сказав: “А ось там, із сусіднього села пішла одна дівчина до монастиря.” Я відповіла: “О, то вона, певно, була дуже чемна, така народилася”. А собі в думці: “Я точно не до того”. (Сміється) Але прийшов час і я вчилася в Підволочиську. Там познайомилася перший раз дуже близько із сестрами-служебницями. Вони мені подобалися, і я почала з ними спілкуватися, а також зі священиком. Він мене заохотив, щоб я з сестрами трошки пожила: “А може якраз тобі то життя сподобається”.  

• Чому Ви обрали згромадження сестер мироносиць?

• Тоді мені хотілося в монастир. Я мала такий поклик. Що я буду там робити, я до кінця не розуміла. Для мене це було служіння таке, що я цілковито віддамся Богові. Я тоді не думала про те, що я буду малювати, ні про те, що буду з дітьми працювати. Думала тільки про те, що буду служити Богові, що буду молитися, буду монахинею. Коло Бога буду. Ось так я собі це уявляла. Знала я сестер-студиток і себе вже уявляла студиткою. А йшла вчитися в Підволочиськ, і там священик, у якого я сповідалася, сказав, що він бачить в мене інші дари: що студитки, вони більш закриті, моляться, а я би могла з дітьми працювати. Його рідна сестра була тут, у сестер мироносиць, настоятелькою. Він мене посадив на автобус, а сестри зустріли в Івано-Франківську, і я тут так залишилася. Я навіть не пробувала — знала, що якщо сюди піду, то тут і буду, залишуся. Так і сталось.

• Зараз Ви Генеральна Настоятелька Згромадження Сестер Мироносиць. Що змінилося за цей період?
• Життя змінилося, скажімо, не цілковито — на 180 градусів, але сильно. Навіть те, що це є зовсім інша сфера діяльності, ніж та, яку я виконувала до цього часу. Інакше, коли ти працюєш з дітьми в школі, коли ти працюєш з картинами — малюєш, з молоддю, з людьми звичайними… А інакше —  коли ти працюєш з сестрами, яких уже дуже добре знаєш, з якими живеш, п’ятнадцять чи вісімнадцять років. Одна старша сестра, коли я стала настоятелькою, дала мені таку настанову, що я маю бути, найперше, це матір’ю для сестер, по-друге — це духовним провідником, по-третє — жінкою рішень.

• У день обрання Вас настоятелькою, завершилася також виставка Ваших картин “Від серця Бога” у Богородчанах Івано-Франківської області (уже після нашої розмови виставка відбулася теж в Івано-Франківську). Які були відчуття опісля?
• Я дуже переживала перед виставкою, тому що це вперше ти показуєш людям те, що в тебе є в серці, те, чим ти жив протягом декількох років. Як я вже казала на виставці, картини є написані протягом трьох років, коли я жила в монастирі в Богородчанах, мала час і натхнення. Після виставки в мене були різні почуття: таке відчуття, що я, нарешті, змогла показати те, що повинна була показати. Коли Бог дає якийсь дар, то Він дає його для того, щоб служити людям. Інша справа, що людина має страх той дар винести на світ, боїться різного сприйняття. Бо крім позитивних відгуків, то обов’язково мусить бути критика, бо, інакше, то є зле. Ну а з іншого боку — мала різні переживання. Наприклад, чи ті картини промовили комусь до серця, чи комусь в чомусь допомогли, чи хтось застановився... Але хочу сказати одне: вони мене зблизили з багатьма людьми, які були на тій виставці, що було великим таким її плодом.

• Хто відвідував виставку, то міг бачити, що окрім картин, там були представлені також Ваші вірші. Коли Ви відкрили в собі талант до малювання і поезії?
• Щодо малювання, то цей дар у мене почав проявлятися в третьому класі. Я намалювала коня, і всі мої однокласники захопилися ним. Я не пам'ятаю, як він виглядав. Думаю, що не дуже. (Сміється) Але може тоді, на той рівень, то було гарно. З того часу я почала малювати. Та цілковито той дар розвинувся вже в монастирі. Найперше я вчилася писати ікони. Потім я багато малювала олівцем, вчилася копіювати. Згодом один священик мене вчив, як правильно малювати на дошці. Мене цікавило більше таке мистецтво, як природа, людина, але якось не мала до того відваги та часу. Розквіт почався, коли я вступила до Інституту мистецтв і там вчилася серед різних студентів. Картини, які б говорили більше про мій внутрішній світ з’явилися вже, коли я почала відбувати реколекції Лекціо Дівіна. Власне тоді, в тиші, коли ти ні до кого не говориш, тільки читаєш Боже Слово й роздумуєш над ним, в мене, як в художника, крім слова, народжувалися різні образи. Перший раз, як я була на реколекціях (в Тшебіні, Польща), я не мала навіть олівців, бо не думала, що я буду малювати. Ми жили в старому будинку, де була кімната, в якій можна було молитися. Я побачила на шафі тієї кімнатки олівці і папір. Тоді не можна було говорити, і я так собі їх взяла, подумавши: “Певно, то можна взяти”. (Сміється) Я почала малювати образи, які в мене виходили, тобто, які я собі намолювала, які народжувалися, коли я розважала над Святим Письмом. У результаті вийшло, що кожні реколекції — це нова серія картин.

• Отже, натхення до богопосвяченої особи приходить через Боже Слово?
• Так. Роздумування над Божим Словом — це найперше. Але також народжується натхнення, коли ти спілкуєшся з якоюсь людиною, переживаєш різні, чисто людські, радісні чи болючі моменти життя. Мені здається, що для будь-якої, чи богопосвяченої, чи світської особи то є обов’язково джерело натхнення. Коли, наприклад, втратиш когось, хто є для тебе дорогий, виникають одні образи, одні картини. Коли  переживаєш щось радісне — зустріч з якоюсь особою, яку дуже давно не бачила,  на яку чекаєш, виникають інші образи. Вони, може, не цілковито релігійні, але вони несуть у собі звичайні людські почуття, які є також благословенні Богом.

• А як щодо віршів?
• То щось подібне. Колись у школі я дуже багато писала віршів. Як то в мене виникло, я не пам’ятаю. Був також такий період, коли я дуже довго не писала віршів. Вірш виникає в серці, певне, від Бога... Бо якщо немає натхнення від Бога, то можна думати, складати різні рими, але слово не буде мати краси, сили і звучання. Пригадую, я поверталася з церкви і почала дуже повільно йти, а сестри мені кажуть: “Ходіть швидше, що ви так повільно йдете?” Я кажу: “Чекайте, мені вірш прийшов до голови”. (Сміється) А сама так боялася, що я його загублю, і йшла помаленьку, і він мені так у голові складався. Навіть його трохи пам’ятаю:

Вдивляючись в подерті клаптики паперу, Збираю пазлами розкидане життя. Веду сама з собою незавершену дилему,  Три крапки, кома, ні, почну усе з нуля…

• Як щодо улюбленої книжки?
• Взагалі, у мене багато улюблених книжок. Тепер якось дуже важко з часом до читання, виходить читати те, що корисно. А книжка, від якої я отримала насолоду, коли її читала, то була Пінколи Естес “Та, що біжить з вовками”. Мені її порадила одна сестра прочитати. Вона допомагає кожній жінці вижити, не загубитися в нинішньому надто динамічному, рухливому світі. І не зрадити себе, свої цінності. Також одна з моїх улюблених книжок є твір Джона Толкіна “Володар перснів”. Вона ніби написана так, як казочка, але то є прототип Євангелії. Я і книжку читала, і фільм дивилась… І фільм, і книжка мені завжди допомагали знаходити в житті відвагу і мудрість, щоб боротися. Герой книги, маленький гобіт, який є смішний в людських очах, незначний, робить таке добро, яке ніхто не може зробити. Тобто він, завдяки своїй малозначущості, завдяки тому, що він був не настільки амбітний, як його друг воїн, чи ельф, несе зло у формі персня, але воно його не нищить. Ця книжка, справді, допомагає віднайти сили, щоб боротися зі злом в собі і довкола.

• А який ваш улюблений художник?
• Модерновий грецький художник Георге Скордіс. Я його запізнала від священика, який вчив мене писати ікони, отця Ореста. Він мав нагоду поїхати до Греції і три роки навчатися в його приватній школі. Мені дуже подобається манера писання цього художника. Він пише, крім ікон (дуже таких пристосованих до сучасної людини, модернових) ще різні гарні картини. Чистими яскравими фарбами, що мені дуже подобається. А з давніх — Мікеланджело. Певно, що його картини мають світове значення, але не так через його картини. Насправді, він ніколи не бачив себе художником, він завжди хотів бути скульптором, а його життя змушувало малювати. Папа його змушував малювати Сикстинську капелу (усміхається), але Мікеланджело цього не хотів. Він мені подобається через свою особистість. Мікеланджело настільки любив мистецтво, що він забував про себе і цілковито посвячував тому своє життя. У цьому він мені імпонує. Тобто Мікеланджело був людиною неамбітною і без жодних власних інтересів. Він робив, тому що це йому подобалось, приносило радість, естетичну приємність, тому що він себе там реалізовував. Художник творив це просто з внутрішніх якихось поривів, не за гроші, бо сам ледве виживав.

• Чи важко поєднювати творчість і богопосвячене життя?
• Ну я би так не сказала. Кожний художник мусить завжди поєднувати творчість з чимось іншим. У монастирі також треба шукати той час. Але коли ти хочеш малювати, то ти його обов’язково знайдеш. Я стараюся завжди з собою мати якийсь папірець і звичайні прості олівці. Творчість належить до дарів дуже близьких до Бога. Бо Бог є Творець. Він створив цей світ, намалював його з нічого, зліпив його з нічого. Він — перший художник, перший скульптор. А людина… Ми робимо спроби копіювати чи показувати, як ми по-своєму дивимося на те, що створив Бог. Навіть на людські почуття, відносини, на людей, природу. Тому художники завжди є близько Бога. Чи вони богопосвячені особи, чи ні — вони є завжди інакші. У світі панує така думка, що митці є інакші. Кажуть, що вони є диваки. Може, вони так і виглядають у світі, але те, що вони інакші не означає, що вони є гірші, а означає те, що вони бачать світ по-іншому.

• Повернімося до богопосвяченого життя. Що для Вас означає “бути доброю монахинею”? 
• Радикальність мусить бути. Обов’язково. Бо без радикальності починається загнивання монашого життя і самої богопосвяченої особи, також спільноти — монастиря. Ну бачите, добра монахиня є та, яка має перед собою образ Ісуса і Його наслідує. Де можна побачити образ Ісуса? То є Святе Письмо. Тобто та, яка розважає Святе Письмо. Коли вона це робить, то вона має достатньо сили, мудрості, знань, як бути кожний день доброю монахинею. А Святе Письмо — воно є завжди радикальним. Тобто, коли воно каже: “Нехай твоя права рука не знає, що робить ліва”, “Коли тебе спокушає око, то вирви його” — то дуже радикально. Ісус не каже вирвати око, але Він приводить різке строге порівняння, щоб показати, наскільки ти маєш бути радикальним у своїй вірі. Ну і мабуть, якщо сестра хоче жити для Бога, прикладає до того зусиль, вона Його шукає в своєму житті, то вона обов’язково буде доброю монахинею. Незважаючи на темперамент, на характер, на дари… Чи має вона дар, щоб просто бути мовчазною тихою сестрою, чи вона може говорити гарно і проповідувати, навертати сотні людей. Чи вона малює, чи пише, чи співає, чи працює з молоддю, залишається завжди один показник: у центрі в такої сестри, богопосвяченої особи, є Бог, і все крутиться довкола Нього. Тоді вона, справді, буде доброю монахинею.

Розмовляла: Наталія Сікора

Фото: Олег Дем'янюк та власні архіви с. Соломії Крушинської